С Днем рождения, Джул!

[Крошка Капризуля Хоч]

Все в курсе, что у нашей любимой Джул сегодня ДР, поэтому приступлю сразу к подарку!))
который оридж вообще не примечательный, но зато - на украинском!) вот! первый мой слеш на ридной мове.)) ну, и тематика, естессно, университетская. Все для Джул!)))
Юль, я тебя обожаю,ну, ты и сама знаешь, какая ты чудесная и замечательная.)) Удачи тебе, и огромного позитива в жизни! пусть все у тебя будет не просто хорошо, а - замечательно!


Название: Наступна станція – Республіканський стадіон.
Тип: слеш
Рейтинг: никакого

Коли до губ твоїх лишається півподиху,
Коли до губ твоїх лишається півкроку –
Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко.

Я виходжу з напівтемряви переходу, минаючи розсаду, якісь пиріжки та дівчат із флаєрами. Вісім хвилин – до головного корпусу, а далі ще хвилини три в гору. Мені здається, що я знаю вже кожен камінчик, кожну вибоїну на цьому шляху від метро до університету. Я йду сюди, як додому, хоча об’єктивно не маю для цього жодних підстав. Я – тільки абітурієнт, один з тих тисяч, що блукають з шаленими очима та папкою з документами, і скуповують пів-Петрівки в пошуках чогось навчального. А з сірою громадою національного лінгвістичного мене зв’язують лише бажання сюди поступити та мій репетитор.
Коли я підіймаюся на одинадцятий поверх і заходжу до його – нашої – аудиторії, він стоїть біля вікна і дивиться кудись вдалечінь, за висотки, туди, де видніється цирк та вокзал. Про що він думає? Я ніколи не можу сказати напевно. Це наше з ним останнє заняття, а я так і не зумів наблизитися до нього. Ніби і спілкуємося дружньо, ніби і різниця в віці – не більше років семи, але він завжди відсторонений. Я підходжу ближче, до самого підвіконня, і він обертається, дивлячись на мене замріяно.
- Віталику? Привіт. Ти сьогодні зарано.
- Так …щось вийшло… - бурмочу про себе.
Він посміхається та сідає за стіл, а я - за першу парту, навпроти.
- Ну, як настрій, бойовий? – він скуйовджує своє світло-русяве волосся, і я зачаровано дивлюся в його сині очі, відчуваючи, що в мене з’являється та сама посмішка, через яку я почуваюся йолопом.
- Хвилююся трішки, - відповідаю, і, щоб відірватися нарешті від споглядання, лізу в сумку за книжками.
Ми звично повторюємо синтаксиси, з яким в мене завжди проблеми, я розбираю кілька речень, потім ще пару вправ на іменники, дієслова, і час швидко пролітає. Я дивлюся на годинник, і розумію, що хвилин за п’ятнадцять ми розійдемося назавжди. Звичайно, я можу зателефонувати йому після того, як складу тести, але….але я знаю, що не зроблю цього.
- Чого замислився? – неголосно питає він.
- А ви будете в мене викладати? – слова вилітають раніш, ніж я встигаю подумати.
- Все можливо, - знову всміхається він. – Ти ж планує на німецьку мову поступати? Я в них на факультеті викладаю груп небагато, може, і в тебе читатиму. Але попереджую – спуску не буде. Ганяти буду нещадно.
- Та я вже звик, - мені стає так легко-легко, і тепло, ніби гарячого чаю напився.
- Слухай, ти поспішаєш?
- Ні! - відповідаю я надто швидко. – До вечора мене ніхто не чекає, - додаю, щоб не виглядати закоханим ідіотом.
- Тоді ходімо разом, тобі ж на метро?
Я знову киваю, не в силах вимовити щось розумне. Ми спускаємося вниз, і він розповідає смішні історії зі свого студентського життя. Біля головного корпусу він зупиняється, та хитро примружується:
- Ніколи не хотів забратися на дах?
- Ви серйозно? – я дивлюсь на нього широко розплющеними очима. Просто він завжди такий серйозний, розумний, і тут – на дах.
- Серйозно. То що, поліземо?
Хіба я можу не погодитися? І за п’ять хвилин, перелізши через решітку, ми вже стоїмо на даху, біля самого бордюри.
- Як же гарно, - шепочу я. – Весь Київ видно…
- А як же. Ми з другом сюди постійно лазили, і пари тут прогулювали…
В його очах знов з’являється ця замріяність.
Я подаюся трішки вперед, щоб розгледіти, чи видно звідси мій район, опираюся руками на низький металевий бордюрчик, і раптом втрачаю рівновагу… навіть не встигаю усвідомити, що відбулося, але він реагує миттєво, та міцно обіймає, притискуючи до себе.
- Вибачте…
- Не лякай мене так, - шепоче він, продовжуючи обіймати мене. Його губи – зовсім поряд з моїми, за декілька сантиметрів, за пів подиху. Ще трішки, і…
Але він повільно відпускає мене, та знову повторює:
- Не лякай мене так більше.
Ми мовчки спускаємось з даху, і йдемо до метро. На платформі він:
- Удачі. І зателефонуй після того, як напишеш тест, добре? Я буду хвилюватися.
- Правда?
Цього разу киває він.
Під’їжджає метро, і я заходжу до вагону, намагаючись не дивитися в його сторону.
Я зателефоную йому. Правда. А потім вступлю до університету і за якісь три місяці знову почує рідне та домашнє: «Наступна станція – Республіканський стадіон».
І ми поліземо з ним на дах…

Але до губ твоїх лишається півподиху,
До губ твоїх лишається півкроку.

использованы строчки из песни "Коли до губ твоїх..." группы Плач Єремії

Comments

[Илке]

щоб не виглядати закоханим ідіотом.

ы!

[Крошка Капризуля Хоч]

Меланжа только не говори, что ты это читала)))))))))))))
тебя уже пора записывать в Почесні знавці української мови!

[Илке]

Крошка Капризуля Хоч, я пыталась, честно-честно А вообще мне тут не смысл важен, а форма - нравится же

тебя уже пора записывать в Почесні знавці української мови!

дааа!

А я не знавец украинской мовы А перевести?

[Крошка Капризуля Хоч]

Меланжа а кстати знаешь, я поняла одну вещь - почему я не могу писать ориджи. Просто когда я пишу ГПшное или другое фендомное - я перевоплощаюсь, и пишу том, чего никогда не было и не будет.
а тут - все мое, даже если это слеш. Мой университет, моя станция метро, моя крыша...)
что бы я не писала - все равно там есть кусочки моей жизни: в обстановке, улицах, героях, фразочках, общей атмосфере...

[Крошка Капризуля Хоч]

Души романтиков можно )) но там все просто: абитуриент перед тестами занимается с репетитором. а тот молодой и симпатишный)) вот и влюбляется...))
ну, и место действия - мой универ))

[Илке]

Крошка Капризуля Хоч, даже в фанфиках авторы описывают что-то свое - пусть мелочь, но все же. А уж в ориджах...)))))))

[Илке]

Души романтиков, никаких перевести! чудесные звуки же!

Крошка Капризуля Хоч ну як жеж чудово!!! в тебе мова співуча та стилістика зберігається рідною мовою))) так приємно, що ти зробила це! Я тебе дуже люблю, пані моя чарівна!

дуже дякую тобі! радію, що дайрі познайомив нас! дуже хочу забрати це щастя собі)))